Портрети війни змальовані у львівських трамваях

Портрети війни змальовані у львівських трамваях

Щодня до Львова прибувають евакуаційні потяги. Перше, що бачать вимушено переміщені українці – це волонтери та львівські трамваї. У той час водії електротранспорту не з телеекрану чи монітора комп’ютера, а особисто, бачать сотні тисяч надламаних людських доль. Чують різні історії, та навіть стають героями у них. Детальніше у розмові з мешканкою Києва та водійкою трамвая № 9.

Іра Корзун, вимушено переміщена особа ( роботу фактично втратила, оскільки склад підприємства, де вона працювала був у Гостомелі. У Києві жила біля лісу у напрямку Ірпінь-Буча ):

Усе, що відбувалося в Ірпені та Бучі ми чули з укриття… Кожних 30 секунд було чути вибухи. Діти питалися чи це грім… Спочатку малеча до усього ставилася як до гри. Ми намагалися максимально облаштувати укриття, і їм було цікаво і весело, оскільки були усі разом, і робили щось нове, що раніше не робили. А потім «гра затягнулась», син почав плакати і говорити: «Не хочу у підвал…»

Далі була важка дорога до Львова… Ми їхали у вагоні електрички на дерев’яних лавках, які розраховані на трьох людей, а нас було по шестеро з кожного боку… Між нами були сумки, на яких сиділи діти. І щоб ви розуміли, багато дорослих і дітей стояли, тому, час до часу, ми намагалися мінятися, щоб дати іншим хоч хвилинку відпочити. А найнезручніше, що було у дорозі то проблеми через відсутність туалету…

Дорога до Львова. Фото Ірини Корзун

Ми приїхали сім’єю 5 березня. Я з дитиною, моя сестра з дитиною, ще подружка з сім’єю. 6 дорослих 6 діток.

Перше, що вразило після Києва, -- це світло у вікнах. Ми заїхали до Львова у будинках, у квартирах було СВІТЛО! Я аж розплакалась, чесно, коли я таке побачила. Бо до того десять днів ми жили у підвалі, увесь час у верхньому одязі…

Їхали «на бум», я мала контакти співробітниці, яку і попросила знайти нам житло. І поки ми добиралися у електричці вона нам шукала помешкання-прихисток. На під’їзді до Львова написали, що житло є і усе добре.

Тепер ми мешкаємо разом, і один одного підтримуємо. Тут я залучена до волонтерської роботи із гуманітарною допомогою. Сортуємо «гуманітарку» для госпіталів. Шукаємо машини, волонтерів. Нещодавно отримали із Великої Британії, а напередодні була допомога з Бразилії. Роботи вистарчає на цілий день.

Олена Кошечкіна, водійка львіського трамвая із кінцевою на площі Двірцевій

Зі мною усі знайомляться, оскільки більшість вимушених переселенців дезорієнтовані і зовсім не знають Львова. Тому я для них і як довідкове бюро, і як вантажник (інколи потрібно людям і з речима допомогти), і як психолог, адже заспокоїти людей та налаштувати – це чи не найважливіше.

Хоч у львівському електротранспорті працює система оповіщення зупинок, однак я чую як мої бідні пасажири зовсім не сприймають людський голос записі… Вони спілкуються про свої проблеми та переживання… Тому при можливості нагадую тим, хто не знає дорогу і попередньо питав, що «наступна Ваша».

У той день, коли Іра приїхала до Львова, мій рейс був останнім на маршруті. Графічність руху дотримувати не завжди виходить, але коли твій трамвай на лінії останній, ти маєш трішки часу, коли дочікуєшся фінального рейсу, і є нагода поспілкуватися з людьми. Пасажири евакуаційних потягів, вони вже як сім’я – кожен переживає за іншого, і тут не можливо бути байдужим і не допомогти. Я намагалась допомогти Ірі, як і іншим, але запам’ятала її, бо була з маленькими дітками.

А через тиждень Іра знову потрапляє у мій трамвай… Вона мене впізнала і одразу ж почала на емоціях рекламувати, яка я хороша, і що усім допомагаю… Зізнаюсь чесно, у Львові ми не звикли до таких щирих подяк… І відбулося неймовірне, усі «не львів’яни» сприйняли її як місцеву, і одразу ж почали питати поради як краще добратися до потрібного пункту… Як виявилось вдруге ми зустрілися знову недаремно, оскільки Ірі знову потрібна була допомога із пошуком помешкання для знайомих. І так сталося, що мені вдалося цю проблему вирішити кількома дзвінками. Отож я стала ще ріелтором-волонтером. Хоча, зізнаюсь чесно, я ним і була, адже спочатку тимчасово надавала свою квартиру тим, хто їхав транзитом за кордон, а тепер маю постійних гостей.

Іра Корзун (праворуч) та Олена Кошечкіна (ліворуч)

Замість післямови

Іра

Дуже хочеться додому… До широкомасштабного вторгнення ми були у Львові день-два, як туристи, гуляли центром, займалися іншими справами відпочиваючи, але зараз зовсім інша справа. Ми йдемо до магазину і хочемо уявити, що ми вдома, але не можемо… Ніби і те ж саме місто, але не Київ… У мене в голові усе ще 24 лютого, коли я прокинулась і сказала: «Мама, нас бомблять», я не готувалась до війни, я просто мала плани піти, як звикло, на роботу…

Олена

Кожного разу, коли я допомагаю іншим, я хочу вірити, що добра у світі стало трішки більше. І це так, от до мене воно часто повертається цукерками, або й квітами, просто у монетницю куди пасажири зазвичай кладуть гроші за проїзд… Тоді я розумію, що мене хтось впізнав, і теж по краплинці хоче світ зробити кращим.

Дата добавлення: 2022-05-06 14:09:00
Кількість переглядів: 512
Автор: Бачинська Ольга